26.05.2009

Катерина Ботанова

Війна світів у Харківському музеї

Не потрібна нашій країні Комісія з питань суспільної моралі. Її створення – невиправдана витрата бюджетних коштів. Вірні першій заповіді Іммануіла Канта, законослухняні громадяни на місцях і без примусу всіляких комісій неусипно бдять моральний закон всередині себе. А головне – не тільки себе.

І немає для них інших авторитетів, окрім зоряного неба над головою, багатство тлумачень якого є так само неохопним, як і багатство тлумачень закону України про суспільну мораль.

Так і директорка Харківського художнього музею, володарка ордену княгині Ольги ІІІ ступеня Валентина Мизгіна, не лише, як сказано на врученні, "зберігає пам’ятки історії та культури України". Вона ревно береже їх від необережного прочитання, негідного осучаснення, а головне – порнографії та нецензурщіни, якими виявилися твори сучасних художників, що разом із творами Шишкіна, Рєпіна, Левицького та інших склали виставку "Нова історія". Виставка відкрилася в стінах музею 21 травня. І 22го була зі скандалом закрита пані директоркою власноруч. 

Сам факт появи подібної виставки в Україні – вже є добрим дивом. В Україні, на відміну від її сусідів, що на схід, що на захід, не ведуться дискусії про роль і місце музею в 21му столітті. Про проблеми порозуміння музейного дискурсу 19го століття із сучасністю, про нові тенденції в експонуванні, залученні глядачів, формування освітніх програм. В Україні проблеми музеїв зводяться до протікання дахів, резонансних крадіжок і охорони фондів, а також нестачі експозиційних площ. Навіть про поповнення колекцій вже давно не йдеться. Вітчизняний музей – художній, історичний, будь-який – це уже навіть не архів, це радше склад, що погано охороняється. 

Фонду розвитку актуального мистецтва "Ейдос", що ініціював конкурс, в результаті якого і виник проект "Нові історії", - респект за саму лише зухвалу спробу ввійти в цей простір сакрального накопичення припалих пилом цінностей, де зазвичай можна лише не говорити, не бігати й не думати. Знаючи, як ревно ставляться музейні працівники до своїх володінь – не тільки до об’єктів, а й до приміщень (лише кілька місяців тому директорка одного з київських музеїв намагалася заборонити мені підписувати коментар на виставці на підставі того, що це "її музей" і тільки вона може тут говорити), - мені важко навіть уявити, обіцянками якого світлого майбутнього організаторам проекту вдалося вмовити музейників пустити до себе сучасних художників. І йдеться не про один музей, а про десяток. Адже переможців конкурсу "Мистецтво a priori: актуальні історії", ініційованого "Ейдосом", аж десятеро.  

Наразі ще не відомо, які пригоди чекали й чекають на організаторів і кураторів інших виставок, окрім однієї – харківських "Нових історій" (куратори – група SOSка), яка, думаю, вже увійшла в історію сучасного українського мистецтва на рівні з виставкою "Київська мистецька зустріч: нове мистецтво Польщі, України, Росії", організованою Валерієм Сахаруком 1995 року в Українському домі, коли в Україні вперше були показані твори, зокрема, Катажини Козири та Олега Кулика. Виставку в Українську домі закрили силами Національної гвардії України за півгодини після відкриття - так само за непристойність і похабщину.  

Чи буде наступним кроком у розвитку стосунків сучасного українського мистецтва із сучасним українським суспільством скарга до НЕК суспільної моралі, на кшталт тієї, що подала Всеукраїнська художня агенція "Традиція" на виставку Герста в ПАЦ? Чи одразу судовий процес, як у Росії проти організаторів виставки "Заборонене мистецтво-2006" у Музеї та суспільному центрі імені Сахарова за позовом ультраправих націоналістичних організацій?

На сьогодні все обмежується волюнтаризмом і суспільним осудом "на місцях": засудити, затаврувати, вигнати, закрити. Нечисленна інформація в ЗМІ повторює просту і зручну мантру про мат і нецензурщину.

Я не буду зараз аналізувати специфіку образності сучасного мистецтва та цнотливості вітчизняної публіки. Так само не вдаватимусь у деталі тієї ситуації, що Україна – чи не єдина країна в Європі, де немає ані музею, ані центру сучасного мистецтва (публічного, не приватного, як ПАЦ), який зосереджувався б на виставкових проектах і дослідженні найостаннійших і найсучасніших – сьогоденних – мистецьких практик. Лише побіжно згадаю, що унікальні для вітчизняної культурної ситуації проекти комунікації сучасного мистецтва з класичними музеями, не унікальні більше ніде в світі. А з огляду на підшкірну орієнтацію вітчизняної музейної справи на Москву, навіть пані Мизгіна мала би знати про хрестоматійний проект "Мислячій реалізм" у Третьяковській галереї (куратор Катерина Дьоготь) в рамках 2ї Московської бієнале сучасного мистецтва 2007 року. Адже суто формально "Нові історії" – наслідують цей проект. 

Не буду – не тому, що не важливо. Ба, дуже важливо. Однак не менш важливо, на мою думку, наголосити на формально-організаційному боці цієї історії – інституційній взаємодії.  

У кволих дискусіях про сучасний стан культури в країні все ж таки хоч деколи йдеться про мову мистецтва і про те, як почувається Україна, скажімо, в ширшому європейському мистецькому контексті (приміром, в дискусіях Фундації Центр сучасного мистецтва в рамках програми "Зовнішні зв’язки"). Часто і не дуже конструктивно йдеться про болюче питання фінансування. Але практично ніколи – чи таки ніколи – не йдеться про стан культурних інституцій в Україні, про їхні стратегії та політики, про вплив на загальну культурну ситуацію та про інституційну взаємодію. 

Випадок із проектом "Нові історії" в Харківському художньому музеї – цікавий і тривожний приклад того, на якому рівні відбувається в нас інституційна взаємодія. У проекті задіяні три інституції: муніципальний Музей, приватний Фонд і неформальне мистецьке громадське об’єднання. В ідеалі це могла би бути ситуація до наслідування: приватний фонд продукує інноваційну (щоби не сказати "революційну") для вітчизняного контексту ідею і не береться за її реалізацію сам, а забезпечує коштами відкритий публічний конкурс для її реалізації. В результаті цього конкурсу мистецькі інституції нового типу (формалізовані культурно-мистецькі НДО чи неформалізовані мистецькі об’єднання) - мобільні структури з досвідом міжкультурної комунікації в європейському контексті й засадничо інновативними функціями: народження ідей, змін, освіти та комунікації, - обов’язково мають зустрітися зі старими ригідними інституціями. І не просто зустрітися – а знайти спільну мову, пояснити, просвітити… бо інакше не може бути проекту.  

У результаті цієї комунікації музей – немобільна інституція-архів, переважно закрита від будь-якого зовнішнього втручання й дискусії – дістає новий досвід актуалізації себе в контексті сьогодення, отримує нову аудиторію, приклад нової мови комунікації зі своїм глядачем, виходить із 19 століття в 21ше (чи, принаймні, робить перший крок). Своєю чергою, мистецькі об’єднання отримують безцінний досвід виходу на музейні майданчики, роблять в прямому й переносному сенсі крок до входження в архів, в історію мистецтва – чого за браком спеціалізованих музеїв в Україні вони позбавлені. 

Приватний фонд виступає інституцією-посередником, який у вітчизняній ситуації браку державної культурної політики й практики інновацій та розвитку, бере на себе місію не лише формування, а й фінансової підтримки такої політики на певному мікро-рівні. 

Ця ситуація має виникати меншою мірою завдяки домовленості між конкретними особистостями з персональними смаками й уподобаннями – директоркою музею, кураторами виставки та керівником конкурсної програми фонду. Це має бути комунікація між культурними інституціями, збудована на взаємній професійній довірі. І звісно ж формалізована. 

Але це в ідеалі. В реальності знову і знову виявляється, що професійна інституційна взаємодія в Україні неможлива. Адже жодні угоди – це вже на суто юридичному рівні – не гарантують виконання домовленостей. І я категорично не приймаю позиції "але ж так є всюди в Україні, на кожному рівні". Не приймаю нормалізації того, що нормальним не є, що не просто гальмує, а внеможливлює будь-який розвиток, щоразу відкидаючи ситуацію до нуля за кельвіном, коли не тільки не виходить, а вже й нічого не хочеться. 

Не є нормальним те, що по 18ти роках від початку зміни системи в країні існує ієрархія культурно-мистецьких інституцій, вибудована на доступі до бюджетної (чи-то державної, чи-то муніципальної) годівниці. Не є нормальним, що професійні стосунки та репутація замінюються хрущовським гепанням черевика по трибуні й гупанням дверима в обличчя без пояснень. Не є нормальним, що навіть юридичні угоди не дають гарантій, зокрема тому, що юридично культурне поле є геть неораним. І вже геть ненормальним є те, що в мистецькій царині, саме існування якої є провокація, незручні питання, стимул для людей, щоби мислити, вирішальним виявляється стара добра радянська "вкусовщіна", банальний брак освіти, внутрішній цензор і цілковита вседозволеність під прапором захисту суспільної моралі. 

Коли на твір художньої літератури може бути накладена заборона, коли куратором однієї з найбільших національних презентацій в мистецькому світі може бути боксер-політик, директором найбільшої національної мистецької інституції то військовий, то бізнесмен, а виставку може зривати зі стін національна гвардія, - напевно, дивно чомусь дивуватися. Але я хочу дивуватися, більше того - голосно протестувати. Так не має і не може бути. Це релікти іншого світу, якому давно треба лишитися в музеї.