13.05.2010

Тамара Злобіна

Художні групи і соціальне замовлення

Маю велику підозру, що у відповідь на твердження "художники виконують соціальне замовлення" більшість вітчизняних митців уявлять собі щось на кшталт "а намалюйте нам свято урожаю" та почнуть відстоювати мистецьку автономію, свободу творчості та інші подібні фантоми.
А більшість публіки скаже "ми такого не замовляли". Тим не менше, саме загальний суспільний фон, його класові, ідеологічні, гендерні координати формують художників і художниць, спосіб і зміст їх роботи. Такий стан справ не виключає індивідуальності – зрештою, соціальне замовлення не може бути унітарним, неодмінно резервуватиме ніші для національних панегіриків, реалістичного кічу, буржуазних артефактів – і громадянських висловлювань.
 
В українському суспільстві та серед художників існує велика довіра до мистецтва-товару. У цю логіку добре вписуються звичні мотиви місцевих дискусій – розмови про геній, неповторний авторський погляд (унікальний продукт коштує дорожче), творчу манеру і технічну досконалість (майстерність виконання добре оплачується), твердження про самодостатність мистецтва (товар може зберігати свою цінність і знайти покупця пізніше), нарікання на відсутність державної підтримки, музеїв, критики, арт-ринку (інституцій, які встановлюють вартість), бачення художників як виразників та виразниць якихось вічних, позачасових цінностей, провідників енергії, продуцентів енергетики (містика – найпростіший спосіб пояснити коштовність продукту, після ціни полотна і фарб). 

Ця ж логіка обумовлює важливість місця показу та інших статусних атрибутів, адже перемога-у-конкурсі, стаття-у-престижному-журналі, картина-у-відомій-колекції збільшує монетарну вартість мистецтва-продукту. Вона ж простежується у звичці української публіки пояснювати будь-які мистецькі жести піаром та епатажем – художників, попри усі розмови про духовність, бачать виробниками, зацікавленими у розголосі свого товару.

Мистецтво – громадянський жест передбачає інші цінності, спосіб виробництва, стосунки із публікою та джерела фінансування. В ідеальному варіанті митці отримують статус соціальних робітників — іншими словами, суспільство делегує художникам та художницям право й обов’язок осмислювати себе, сприймає цю корисну діяльність з інтересом і довірою та оплачує її через мережу фондів, резиденцій, грантів та гонорарів. Натомість у пост-соціалістичних суспільствах, де некомерційні інституції практично відсутні, добре пам’ятають не лише радянську систему підтримки мистецтва, котра виключала вільнодумство (догляд та нагляд у піктограмах з РЕПівського "Патріотизму"), але і про примат особистого успіху та конкуренції, які начебто є “природними” інстинктами людини. Тому тут ставлять під сумнів усі без виключення громадянські ініціативи – у можливість вільно говорити та незаангажовано критикувати (не за гроші, не заради піару, не за чи проти якоїсь політичної партії), тим більше у корисність такої діяльності якось підсвідомо не віриться.

В Україні найближчими до громадянського мистецтва є мистецькі групи, які намагаються виконати альтернативне соціальне замовлення на проблемні проекти, створення критичного середовища, самоосвіту та комунікацію. Група однодумців, об’єднана у колектив зі спільною назвою, виконує одразу кілька компенсаторних функцій – освітньої лабораторії, дискусійного клубу, первинної критики, менеджерської ланки. Її учасники організовують спільні проекти, пишуть дослідницькі статті. Логіка самоорганізації відповідає логіці низового активізму, що об’єднує невеликі колективи заради сфокусованих дій на основі спільної життєвої позиції. Показово, що такі групи не лише активні у власній виставковій діяльності, але й орієнтовані на роботу з контекстом, створення середовища, започатковують освітні та самоосвітні програми, інтернет-видання, курують групові виставки тощо.

Участь у такій групі (на кшталт РЕПу чи SOSки) передбачає вдосконалення через дискусію, перманентний пошук консенсусу та поділ праці – завдання практично непосильні для самозакоханого митця, перейнятого ідеями про геній, неповторну творчу манеру та унікальний внутрішній світ. Оскільки художні твори мають колективного автора, в якому індивідуальності розчиняються, то дискусії щодо їх форми та змісту можуть тривати до знемоги — що вчить не лише аргументовано відстоювати свою позицію, але і поступатись амбіціями заради спільної користі. Уже сам принцип організації спонукає до критичної, соціально заангажованої та політичної творчості. В українському контексті це стає одним із небагатьох шансів запропонувати альтернативу комерційному мейнстріму[1].

Разом з тим, виставкова успішність названих груп, їх міжнародна залученість породила певний тренд, який формально копіюють кілька нових колективів – УБІК, Кружка Есмарха, Шапка та інші. Поки що більшість новостворених груп працюють у форматі спільних виставок та вдаються до досить традиційних медіа (всюдисущого живопису) чи пропонують візуально оригінальні, але змістовно неглибокі роботи. Виключенням є хіба що об’єднання архітекторів "Група предметів", які брали участь в "Книжковому обіді" (2008), та разом з Микитою Каданом представили проект-діалог "Місце дії" у галереї "Колекція" (2009).

Відірваність новітніх груп від місцевого художнього контексту, конфліктність їх ідей про колективну проблемну творчість з локальною настановою на особисте самоствердження і кар’єрний ріст стала особливо помітна у зв’язку з проектом групи Р.Е.П. "Велика несподіванка" у Національному музеї, котрий присвячено Всесвітньому дню боротьби з туберкульозом (24 березня). Проект ще не встиг відкритись, як деякі журналісти та колеги-митці почали пліткувати, мовляв, репівці продались Ахметову за можливість виставитись у престижному Нацмузеї. Прикро не лише від такої дрімучості (участі РЕП у десятках міжнародних проектів за останні роки можуть позаздрити навіть вітчизняні зірки кола ПАЦ), але і від повного ігнорування ролі куратора. Колишня співробітниця ЦСМ Олеся Островська-Люта, яка у минулому році також курувала українську частину міжнародного проекту "1989 – 2009: Мінливий світ – розказаний час. Сучасна фотографія та відеомистецтво з Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Німеччини, Росії, Узбекистану та України", використала свій досвід роботи у фонді "Розвиток України" (одним з напрямків якого є боротьба з туберкульозом і який так, спонсорується Ринатом Ахметовим) аби створити проект про соціальну проблему, котра не часто стає предметом публічного обговорення.

Слово "створити" тут не випадкове – у сучасному мистецтві роль куратора не зводиться до оформлювача, котрий розвішує картини і пише кілька слів про "що хотів сказати автор", навпаки, він чи вона – активний творець смислів проекту, котрий є результатом спільної праці. У "Великій несподіванці", підготовка якої тривала більше ніж півроку, РЕП виступив у незвичній для багатьох вітчизняних художників, але досить природній для себе ролі дослідницького колективу, що вивчає, переосмислює та відображає певну проблему у відповідь на соціальне замовлення, здійснене через інституцію громадянського суспільства – приватний фонд. І можна звично списати усе на "піар" та й забути (кому ж кортить після актуальних розваг на кшталт Хьорста раптом починати думати). Чи усе ж варто почати міркувати та вступити у діалог з проектом, адже публіка – це завжди третій творець смислів сучасного мистецтва, тим більше, якщо це мистецтво – громадянський жест.



[1]    Цей же принцип громадянської співпраці характерний і для новітніх інтелектуальних спільнот — Лівої думки та видання “Спільне”, Центру візуальної культури, Гендерної експертної платформи тощо.