Практичне, політичне питання: як найкраще підготувати суспільства колишнього "східного блоку" до взаємодії із західною соціальною та культурною системою? Шляхом політичної освіти? Інтенсивних курсів з історії ліберальної демократії?

Це старий, "партійний" метод. Однак існує інший шлях – швидший та ефективніший. Що найточніше визначає й фокусує запотребуваний сьогодні новий тип суб’єктивності? Це просто: одне слово – шопінґ. 

Спостереження 2: Дематеріалізація

І все ж таки шопінґ може й не бути аж таким доступним, коли мешкаєш далеко на схід. Приміром, у Києві споживацький надмір усе чекає свого історичного виходу на сцену. Про західний ріг достатку вже відомо, але непрямим чином, не через дотик, володіння, власність. Образи західного багатства лишаються лише образами, завислими у віртуальному просторі. 

Одначе, саме такими товари споживання є будь-де. Можливо, колись, у далекому минулому, коли вікторіанський джентльмен обирав собі годинник, його цінність складала вкладена в нього праця, майстерність, ефективність. Але для нас, в наших різних споживацьких світах, годинник – це, головним чином, аксесуар, який до того ж ще й час показує: його первинне життя – імідж, стильний браслет, набір знаків, що засвідчує смак чи триб життя. Коли виробнича економіка колишнього Радянського Союзу почала відступати перед західною економікою споживання, суттєвою стала культурна жертва об’єкту-в-собі. Те, що колись було істотним, важким, цільним, сьогодні дематеріалізувалося в образ: легкий, здизайнований, одноразовий – у філігранну роботу знаків.

Алевтина Кахідзе малює не об’єкти, а, радше, об’єкти в момент, коли вони переходять від праці до споживання, їхнє випаровування в образ і знак: об’єкти піднесені над виробництвом і зметені у загальний, глобальний потік образів. 

Спостереження 3: “Не потребую”

Остаточна перемога імперської експансії гарантована у момент, коли колишні підлеглі дивляться на себе і ловлять себе на думці: "Я – бідний". Як тільки думка "я – бідний" потрапила у свідомість, цілковита внутрішня колонізація суб’єкта не за горами. Ця думка поступово пройде через усе існування суб’єкта, дійде до мікро-рівня, до капілярного рівня щоденного життя та його матеріальної організації. Я хочу, але я – бідний: я не можу це мати. 

Утім, є ще простір для опору. Приміром, можливо я й бідний, але хоч яким багатим я міг би бути, ця річ мені ніколи не буде потрібна. Бідних багато: колись ми були пролетарськими робітниками, а тепер ми пролетарські споживачі. Наша сила в знанні того, що вся ця хвиля уламків кораблетрощі світового ринку нам не потрібна. Наплив товарів, капіталу, образів та інформації, що вливається із-зовні, не повинен бути руйнівним, можливо, його владу можна навіть применшити. Не протиставляючи цій силі якусь наївну місцеву домодерну культуру, а, навпаки, працюючи з новими формами – магазинами, торговельними центрами, експозицією товару, -- не залучаючись, власне, до гри.

Алевтина Кахідзе – споживач, і то – доволі радісний. Однак частина її радості полягає в тому, що вона лишається сторонньою цілому консумеристському проекту, радикально сторонньою: вона говорить мовою торгівлі та придбання, але не як носій цієї мови. Якщо може бути "мала література", то, напевно, може бути й "мала економіка", коли реклама є домінантною візуальною мовою торгівлі, малюнки Кахідзе злегка підривають цю мову, грайливо звільняються від її силових ліній. 

Так, я хочу цей новенький блискучий товар, чим би він не був. Але я також знаю, що якби я могла його придбати, то володіти ним все одно не змогла б. Коли я заберу його додому, це буде зовсім інший об’єкт, не той, що я бачила у магазині, не той, що мені подобався, який я малювала. Володіння руйнує натхнення "хочу". Тільки утримуючись від споживання – малюючи товари, а не купуючи їх, -- можна зберегти первинну інтенсивність бажання цих речей. Якщо дійсно хочеш – не купуй, перетворюй на лінії… 

Коли б ці малюнки показати в споживацьких болотах Києва, а не в блискучому торговельному центрі Heerlen, можна уявити собі, як друзі говорять художниці: "Відколи ти з’їздила на Захід, перетворилась на таку матеріалістку!" Може й так! Однак це також і малюнки всіх тих речей, що їх художниця не купила. Можна вона їх і бажала, але відкинула. Просто як власність вони змогли б лише порушити свою обіцянку, однак коли перетворити обіцянку на лінію, її можна продовжити, очистити, смакувати.

Спостереження 5: Мистецтво і гроші 

Від моменту своєї появи на Заході на самому початку 19 століття, царина естетики позиціювалась у культурі в опозиції до домінантної культурної логіки інструментального здорового глузду, практичності та власності. Однак, знаний парадокс – цю естетичну чи аскетичну замкненість завжди було доволі дорого утримувати. (Перефразовуючи Долі Партон: "Виглядати так дешево коштує купу грошей"). Упродовж тривалого часу західні глядачі впадають у шок, лишень парадокс грошового підґрунтя естетичної практики піднімає свою потворну голову: Дюшан, Воргол, Ганс Гааке, "інституційна критика", Кунс тощо.

Одначе малюнки Алевтини Кахідзе пропонують інший ухил, погляд, що злегка схиляється до одного з боків західного діалектичного антагонізму поміж грішми й мистецтвом. Усе в цьому світі має свою ціну, й малюнки Кахідзе не становлять винятку: в принципі, кожен із них має цінник, десь там. Але як саме визначається ціна малюнку? 

Коли колекціонери сплачують астрономічні суми за мистецькі твори, чи є це поглинання мистецтва абстрагуючою й універсальною шкалою доларової цінності? Чи це данина, яку сплачують гроші тому, що відрізняється від них – повага капіталу до краси? Гроші – велика сила, вони керують світом. Краса, така, як мистецтво, - мала сила, щось на кшталт "безсилої сили". Головним чином, вона впливає на тих, хто безпосередньо дотичний, хто бачить красу й зворушений нею. Звісно, за гроші можна купувати красу – трофейні дружини, трофейне мистецтво, -- однак, здається, гроші ніколи не зможуть дійсно категоризувати красу, нейтралізувати її, підігнати її під власну подобу. Може царина естетики і є малою силою, однак її не можна точно перекласти грошовими поняттями, "без залишку", щось від неї завжди лишиться. І саме цього гроші хочуть від краси – аби вона лишалась незалежною, хоча й у позірно залежній ролі.

Коли Алевтина Кахідзе протиставляє магазин галереї, зрозумілою реакцією є сприйняти це як класичну "інституційну критику": зазвичай приховане фінансове підґрунтя мистецтва виноситься на поверхню у загальній демістифікації здогадного кантіанського відділення мистецтва від земної влади. Але є й інший спосіб: коли магазин намагається поглинути галерею, певна частина естетичної царини протистоїть цьому, навіть коли вдає, що цілком погоджується. Те саме "мале" протистояння, як у випадку малюнків Алевтини Кахідзе, що протистоять процесу перетворення на нормальні, тобто внормовані, західним споживачем. 

Переклала з англійської Катерина Ботанова