09.03.2011
08.04.2009 ІНДУЛЬГЕНЦІЯ ДЛЯ ВІЛЬНИХ ДУХОМ За останній місяць з лишком трапилося кілька подій, які в першому наближенні вишиковуються в чудодійний візерунок звичних людських відносин, але здалеку нагадують виразну соціальну гематому. Випадки, про які йтиметься далі, стосуються людей із різних художніх середовищ, але об’єднує їх така повсякденна річ як протистояння й протиріччя. Борня, здається, розкріпачує дух і дає можливість випустити на волю змія помсти, який енергією заповзяття пожвавлює нашу віру в справедливість, ба більше – святу праведність. Є різні типи протистояння. Спробуємо розглянути кілька його випадків. Тож почнемо з такого прикладу. Що ж як не інтелектуальну провокацію може викликати відомий пасаж Сергєя Довлатова, котрий оповідає історію з російських літературних кіл про задерикуватого Андрєя Бітова. Останній, виправдовуючись на товариському суді, виголошує: “Вислухайте мене! І ви одразу ж зрозумієте, що я не винен. Входжу я до Континенталю, а там стоїть Андрєй Вознесєнскій. Ну скажіть тепер: чи міг я не дати йому по фізії?” Тут описується момент не потаємної заздрості, а лиш оказіональної комічності. А ось далеко не літературний приклад з реального життя, в якому, однак, теж немає натяку на заздрість. Не знаю, що було особливого в обличчі художниці Жанни Кадирової, побитої нещодавно охоронцями столичного нічного клубу “NoName”, але тамтешні “стражі порядку” навряд чи знаються на естетичних тонкощах мистецької провокації. Та подібну, відверто напористу, тактику, впроваджувану через майже некерованого “вишибалу”, важко пов’язувати з якоюсь системою цінностей. Оскільки ця агресія проявляється без помсти, ненависті, злостивості: охоронець не має нічого проти самої Кадирової. Дати комусь «в табло» – це, так би мовити, стан душі. Але є й отакий приклад, в якому відчувається означений вище дух непримиренності, аж до само-ненависті. Приміром, чим так привабив пропагандист епатажних медіа-інсталяцій сексуально-антихристиянського змісту свого візаві, який у лиховісну п’ятницю 13-го біля Національної Опери звернувся до нього: “Це ви Анатолій Ульянов?” А після ствердної відповіді віддухопелив активіста мистецтва без кордонів, чи то за збочений талант, чи за публічні випади проти “латексного” кліпу Аліни Гросу? Ну, майже все як за класичним сценарієм у Латинському кварталі Парижа 1926 р., коли Голову Директорії УНР, перед тим як розрядити в нього револьвер, запитали: “Vous-êtes Monsieur Petlurâ?”. Стан душі схожий. Її носій переконаний, що саме його руками вершиться розплата. Він, якщо й не знає, то десь там на дні свого серця здогадується, що перед ним його кревний ворог, винний за всі колишні та можливі негаразди. Чи не таким самим арбітром, який вирішує будь-які проблемні ситуації, був один з представників Національної комісії з моралі, який в ефірі програми “Культурний фронт” на Першому національному наполягав, що “рабам і холуям не потрібна свобода слова”? До речі, ситуація з “Культурним фронтом” нагадує ту саму історію. Досить почитати гнівні відгуки на цю програму від телевізійних критиків, а особливо звернувши увагу на новий епістолярно-літературний жанр “коментарі” на сторінках інформаційно-аналітичних сайтів. Стає зрозуміло, що видуманий нашими найближчими західними сусідами неологізм “kulturwa”, перетворився в нас на ниву, з якої часто-густо збирають жнива, сказати б, “всупереч”. Так, вчинити щось на фронті культури означає тепер сказати не “заради”, а “навпаки”. Бо ж, інакше, неможливо утримувати свого Духа помсти, який ненаситно вимагає офірного цапа. Щоправда, жертва подекуди обирається знічев’я. Принагідно пригадується нещодавня презентація КрАМ у Центрі Сучасного Мистецтва, під час якого одна з ініціаторок проекту – Алевтина Кахідзе – справедливо обурилася, що її ініціатива, себто те, чим вона займається як справою не зисковною, ставиться під сумнів, та ще б пак, визначається як “протезування”. Це, взагалі, складне питання: що спонукає людину заповзято заперечувати чиюсь, принаймні, спробу щось сказати чи зробити? Адже навіть без недолугих кроків ми ніколи не виробимо впевненої ходи, а будемо й надалі кульгати й скнарити про свою секундарність і меншовартість. Чому ж, попри все, лаври Герострата й надалі не дають спокою тим багатьом, навіть тоді, коли вони самі здатні звести храм Артеміди? Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі пов’язував подібні ситуації з “презумпцією розуму”. Тобто, декому почасти важко визнати, що хтось інший є не менш розумний, аніж він сам. Нещодавно мені в руки потрапило перше число часопису, що видається засновниками сайту ПРОSTORY, присвячене “смерті перекладача”. У передмові до номеру описується невтішний стан сучасного українського перекладу, коли зарубіжна література перекладається з вже перекладеної російської, зникають редакторські школи, й говориться про вихід зі скрути – співпрацю перекладачів, які б виступали один для одного критиками та редакторами. Однак, тематика номера стала якимсь злим і оберненим пророцтвом скандалу, ініційованого одним із представників львівського перекладацького цеху Тимофієм Гаврилівим. Він звинувачує свого колегу Юрка Прохаська в незаслужено присудженій йому Австрійській державній премії для перекладачів художньої літератури, яку той здобув, буцімто, роблячи якісь потаємні зусилля й не маючи повних задекларованих перекладів. Хто б тут взявся бути арбітром? Я не наважусь. Але все це нагадує сюжет із західноєвропейської історії в інтерпретації Ніцше («Антихрист). Коли майбутній християнський реформатор Мартін Лютер збагнув усю глибину розпещеності пап на католицькому престолі у Ватикані – він не кинувся вирішувати проблему кулаками, не закликав до повстання. Не маю сумніву, він думав, що створив тонкий механізм, який можна було б назвати “інквізицією сумління”. Сутність його полягала у відкритті в собі потужного духу протиріччя, що примушує спокушатися авантюрою. Виходить так, що творчу наснагу людина черпає з криниці заздрості і ненависті. Вона хоче реалізуватися, використовуючи енергію помсти. Вірогідно, нам і досі несила впоратися з цим винаходом вічності. * * * Допис Т. Гавриліва «Потьомкінські села» на www.zaxid.net породив чималу кількість коментарів, в яких подекуди висловлені припущення, що Ю. Прохасько як член Програмної ради програми «Соціальний капітал та академічні публікації» Міжнародного фонду «Відродження» (в межах якої функціонує спільна з Ґете-Інститутом перекладацька програма) може бути причетний до «роздавання» самому собі перекладацьких ґрантів. У цьому доповненні я хотів би «згрубша» описати процедуру «Конфлікту інтересів», яка є інструментом уникнення можливих непорозумінь щодо щойно наведених звинувачень. Кожен з членів Програмної ради (котрі ухвалюють чи відхиляють проектні пропозиції) підписує заяву. В ній йдеться, що в разі подання на розгляд проекту, в якому фігурує член Програмної ради або хтось із його близьких друзів чи родичів, то такий член Програмної ради мусить оприлюднити ступінь своєї ангажованості, не бере участь в розгляді й залишає місце проведення засідання. Підписавши відповідну заяву, Ю. Прохасько оголосив про конфлікт інтересів у проекті, в якому він виступив у якості перекладача й не брав участі в голосуванні. У зв’язку з цим, вважав за необхідне дати це коротке пояснення.
|
13.05.2010 29.12.2009 26.05.2009 08.04.2009 13.01.2009 02.10.2008 21.09.2008 01.06.2008 13.03.2008 10.01.2008 |