Виставковий проект «Погляди» кураторської і дискусійної групи Художня рада, що в свою чергу була ініційована мистецькою групою РЕП (Ксеня Гнилицька, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнецов, Лада Наконечна, Леся Хоменко), – це, можна б сказати, ковток свіжого повітря після задушливих років кінця 90-их – початку 2000-их. Задушливих не в сенсі браку мистецького продукту (хоча й це теж), а в сенсі закритості мистецької рефлексії від зовнішнього світу, сконцентрованості художників на дискурсі особистісного. На – як виглядає нині – цілком безпечних в Україні темах сексуальності, чуттєвості, персональних фантазій. І параноїдального відмежування себе від будь-яких проявів політичного. І якщо про мистецтво 90-их можна б говорити як про дещо декоративне, фантазійне і самозакохане, і в цьому схоже на літературу 90-их, перейняту конструюванням гротескних реальностей, то виставка «Погляди», що відкрилася в колишньому Центрі Сучасного Мистецтва, - гучноголоса декларація повернення у сферу публічного і політичного. Це, звичайно, не перша така декларація за останні 5 років – першою і найяскравішою була поява тоді ще проекту РЕП у 2004 році. Але перша обміркована, сформована і представлена як не лише форма політичного висловлювання, але й як деяке ідеологічне, ліве за своєю риторикою, висловлювання. Я писала в іншому тексті про те, що поява мистецької групи РЕП оприявнила практику низки інших художників того ж покоління, наприклад, Івана Базака та Алевтини Кахідзе. Дала їм деяку поколіннєву прив’язку. Подібним чином, проект «Погляди» кидає таке собі об’єднуюче світло на інші, досі розрізнені, проекти. Зокрема, виставку «Книжковий обід», кураторами якої стали Алевтина Кахідзе і Катерина Свіргуненко, діяльність експериментального мистецького простору LabGarage, провадженого художником Артуром Білозьоровим, практику харківської групи SOSка. Кожен із цих проектів декларує самостійність поглядів і втрату притаманного попереднім рокам страху перед політичним. Кожен із цих проектів покинув сферу декоративного, такого собі прекрасного як домінуючої ознаки мистецтва, й перебрався у сферу інтелектуального. І в такому сенсі проект Худради «Погляди» можна б вважати яскравим симптомом часу. Ознакою зміни художніх установок.

Худрада, що є дискусійним майданчиком і деяким творчим колективом, декларує власну неієрархічність та горизонтальність стосунків. Й саме це стало одним із базових принципів її «Поглядів»: він дозволяє зробити кураторське висловлювання усім своїм учасникам (а серед них автори з найрізноманітніших царин, від мистецтва до лівого політичного активізму: Євгенія Бєлорусець, Тетяна Філевська, Юрій Кручак, Юлія Костерєва, Андрій Мовчан, Галина Єрко, Владислав Голдаковський, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Аліна Зазимко, Дмитро Єрмолов, Василь Лозинський, Євгенія Бєлорусець, Леся Хоменко, Лада Наконечна, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька, Антон Смірнов). Вже цей момент демонструє ризик, на який наразила Худрада власний проект: неієрархічність рішень призвела до нерівності виставки, наявності інколи невиправдано слабких робіт, як-от робота «Теги» Дмитра Єрмолова або «Remake» Ксені Гнилицької та Антона Смірнова (ця остання сама по собі є чудовою соціальною ініціативою, але її вкрай складно прочитати як мистецтво у контексті «Поглядів») чи «Релігія» Олександра Барковського. При цьому деякі роботи, наприклад, графіка Миколи Власова чи об’єкти Володимира Кузнецова під назвою «Чудо», - цілісні й зрілі роботи. Та цей ризик нерівності експозиції видається виправданим і усвідомленим. Проект «Погляди» експериментальний і, як кожен експеримент, залишає місце для спроб і помилок. Це внутрішньо притаманна цьому проекту характеристика, яка не знецінює проект, а відкриває його іншу грань. «Погляди», окрім усього іншого, - це ще й маніфестація цінності освіти та самоосвіти. Власне тому в проекті мало не таке ж місце, як і мистецькі роботи, займають тексти – ті, що було написано спеціально до робіт і виставки, зарівно як і тексти, випродукувані Худрадою впродовж свого існування. І в цьому компоненті проекту таки присутня певна ієрархічність: головним виразником ідей Худради на письмі виступає Нікіта Кадан, учасник групи РЕП. Саме він, здається, є головним носієм авторитету, при тому, що сам же й заперечує цінність фігури авторитету всередині групи. Але й у цьому випадку, справу маємо не зі встановаленою ієрархією, а зі специфікою групової взаємодії. Це той випадок, коли говорячи про необхідність відмовитися від штучних авторитетів, певний авторитет і конструюється не залежно від волі промовляючого. Крім функції освіти тексти, присутні в експозиції «Поглядів», є очевидною спробою інтелектуалізації артефактів і створення спільного ідеологічного простору виставки. Це, без сумнівів, Худраді вдалося повною мірою. Власне, «Погляди» - це рідкісний в українському контексті зразок цілісності виставки, здатності не розпастися на складові шматки навіть попри нерівність залучених робіт. Можливо, це вдається й завдяки присутності чітко артикульованої політичної позиції, висловленої дещо декоративною мовою (якщо так можна назвати мову, що має впізнаванні стильові ознаки й використовує максимально продуманий лексичний набір).

Ще одна надзвичайно важлива риса виставки «Погляди» - здатність кидати виклик, дуже чарівний й підкуповуючий у своїй усвідомленій наївності виклик, треба сказати. І полягає він власне в отій сміливості й художників, і учасників Худради виявити себе наївними й може навіть дитинними. Але, знов же, в ситуації надзвичайно високого рівню недовіри серед українців, заполонення умів різноманітними теоріями змови, загальної зневаги до будь-якого ідеалізму, здатність публічно висловлювати ідеали й наївна декларація, здавалося, банальних істин вимагає значно більшої сміливості й більшого інтелектуального зусилля, ніж підтримка загальноприйнятого «реалістичного погляду». І цим проект «Погляди» знову відрізняється від позицій покоління кінця 1980-их – 1990-их років.

Можливо, ідеали декларовані Худрадою і «Поглядами» дозволять цим художникам зберегтися на мистецькій сцені довше, ніж це вдалося групі, активній наприкінці 90-их і практично відсутній в українському мистецькому контексті нині.

Отже, проект «Погляди» ставить ще одне питання: як розвиватимуться  Худрада та художники з груп і самі групи РЕП і SOSка, яка доля простору LabGarage, яку позицію займуть надалі Алевтина Кахідзе та Іван Базак? Яке майбутнє Анатолія Слойка, Артура Білозьорова? Ці ж питання змушують говорити і про те, як розчинилося в повітрі усе наше народжене в середині 90-их медіа-мистецтво. Олександр Верещак і Маргарита Зінець, Іван Цюпка, Гліб Катчук і Ольга Кашимбекова, Ілля Ісупов – все це художники і колективи, які активно працювали наприкінці 90-их і чиї проекти були пов’язані з програмою «Альтернативні Візуальні Студії» (куратор Людмила Моцюк), фестивалем відео-мистецтва Dreamcatcher (куратори Надя Пригодич і Ольга Жук), Київським міжнародним фестивалем медіа-мистецтва KIMAF (куратори Катя Стукалова і Наталія Манжалій). Ці художники застосовували абсолютно піонерські для нашого контексту електронні медіа, що на той момент було надзвичайною розкішшю і з точки зору дорожнечі знарядь (камер, комп’ютерів, програм), і з погляду обмеженості знання про нові медіа та їхнє застосування. Зникнення кисню у формі доступу до джерел фінансування (ідеться про закриття напряму «Культура» в Міжнародному фонді «Відродження») і до джерел інформації (згортання проект MediaLab в Центрі Сучасного Мистецтва, теж, зрештою, з огляду на брак коштів) змусило й кураторів, і художників забути про свою мистецьку діяльність. Велика частина людей зайнялася на ниві рекламної креативності, і практично ніхто не зберіг властивостей трикстера між двома світами: комерції і вироблення ідей. З гурту кураторів продовжують з певною регулярністю працювати тільки Наталія Манжалій і Людмила Моцюк. Дехто ж із художників вдався до живопису (наприклад, Олександ Верещак у нещодавньому проекті «Пласкі справжні») – медіа, що не становило великого зацікавлення для жодного з художників цієї групи, крім Іллі Ісупова і меншою мірою Івана Цюпки.

Отже, «Погляди» говорять не тільки про стан українського мистецтва зараз, а про його нещодавнє минуле. А відтак про подальший його шлях. Будучи проектом настільки насиченим запитаннями, прихованими й очевидними зв’язками й натяками на зв’язки, опініями й деклараціями, «Погляди» виявляється одним із найважливіших українських виставкових проектів за останні кілька років. І точно багато важливішим, ніж такі прекрасні в своїй спектакулярності й дорожнечі проекти, як ретроспектива Дам’єна Герста, нещодавно відкрита в PinchukArtCenter.