Потім, коли возила виставку Гриці Ерде "Самки та яйцекладки: жінки з культури" регіонами, чітко зрозуміла, що слів "концепція" та "проект" музейні працівники не розуміють, а сприймають усе на рівні "дівчатка хочуть виставити свої картини". Більше того, місцева публіка може дуже несподівано відреагувати на роботи (о незабутній Дрогобич! http://zik.com.ua/ua/news/2007/05/17/75078).

 

Відповідно, смілива ейдосівська заява й одразу конкурс проектів викликали певну іронію. Цікаво, чи працювали ейдосівці колись з музеями, тим більше провінційними... Одним словом, про конкурс я забула і подаватись не збиралась. Аж раптом побачила у списку музеїв, які погодились на участь, один, директором якого є моя давня знайома (що за музей, уточнювати не будемо, ця історія могла трапитись будь-де). Ну, все-таки спробую, подумала я, – N прогресивна, на стажування усілякі їздила, можливо, щось і вийде. Домовилась з художницею.

 

Коротка концепція: Проект орієнтовано на діалог художніх контекстів та способів творчості. Розглядаються питання взаємодії традиційного і новаторського, використання технік українського декоративно-ужиткового мистецтва в сучасних критичних проектах, ролі жіночого і національного у мистецтві.

 

Етапи проекту: інсталяція робіт художниці в постійну експозицію музею, зав’язка діалогу між контекстами. Протягом наступного тижня художниця безпосередньо в музеї створює роботу, навіяну враженнями від експозиції, кураторка проводить дві лекції-зустрічі з місцевою спільнотою. Фінал проекту – презентація новоствореної роботи та друк каталогу з фотодокументацією, текстами лекцій та коментарями-репліками відвідувачів.

 

Начебто усе просто й не надто "сучмистецько". Телефоную. Результат розмови:

Про "Ейдос" чула, але про що конкретно йдеться, директор музею не знає.

Інсталювати безпосередньо у експозицію роботи не можна. Для цього є спеціальні виставкові кімнати, і виставки уже розписані на пів року наперед.

Якщо постаратись, можна "втиснути" в одну кімнату.

Так, у холі можна поставити мольберт з одною її роботою, в кутку, а у другому вона нехай малює. Але тільки три дні, бо це якраз багато відвідувачів буде у музей ходити, і що вона буде їм під ногами плутатись?

То нехай вона дома підготує, а в музеї лише доробить. Взагалі, ти вишли мені спочатку роботи, щоб я подивилась, чи то вартує виставляти. 

Яким мейлом? Музей не має мейлу, є лише друкарська машинка. Вишли поштою.

 

Отож до обговорення концепції ми так і не дійшли. Коли початковий шок минув, я зрозуміла, що N по-своєму намагалася допомогти. Саме допомогти – я знову була дівчинкою, яка хоче виставитись, а не колегою, що пропонує взаємовигідну співпрацю.

 

Чому так? Згадую усі свої попередні досвіди та спостереження. Знайомі розповідають, що за проведення авторської виставки у музеї чи галереї треба заплатити (у Києві – кілька тисяч євро), десь офіційно, а десь – хабар. Справедливості заради скажу, що за "Самки…" ми ніде не платили. Однак виставкові зали є практично у кожному художньому музеї, від столиці до найглухішої провінції. Цікаво, які там розцінки? Може "Ейдос" буде просто давати художникам гроші на найм цих приміщень?

 

Адже це у нашій системі цінностей фонд робить потрібну справу ("ми" – невелика та відносно маргінальна суспільна група). А з точки зору більшості директорів музеїв та муніципальних галерей у них і так усе нормально. Вони шановані у місті люди, ходять затверджувати свої річні плани у відділи культури та регулярно отримують грамоти подяки за "активізацію творчої діяльності" чи "підтримку молодих художників", а також "подяки" художників за таку ласкаву підтримку. У їхніх залах виставляється цілком актуальне та цікаве мистецтво, відбуваються різноманітні сучасні акції. Їм не треба "оживляти традиційні музеї" – вони живі і зовсім "не традиційні".  

 

Ні, я не песимістка. І з тезою "але ж усе-рівно треба намагатися щось змінити" погоджуюсь. Я навіть вірю, що локально це може вдатися, навіть у межах цього конкурсу. Тільки як культуролог розумію, що музей – це не річ в собі, а інституція, яка обслуговує конкретне суспільне замовлення та функціонує за своїми правилами. І щоб щось справді змінити, спочатку треба розібратись з підґрунтям цього замовлення, шляхами його реалізації та цілями. Ситуація у Дрогобичі, коли директора музею ледь не звільнили за "богохульну" виставку, дуже показова. Можливо, варто спочатку запросити працівників музеїв з ейдосівського списку на серію освітніх семінарів, вияснити, хто з них узагалі прийде може дозволити (у тому числі без негативних результатів для себе) існування провокативних сучмистецьких об’єктів на своїй території. Адже виставити роботи Стаса Волязловського у музеї українського декоративного мистецтва у Києво-Печерській Лаврі цікаво і навіть логічно, але ви уявляєте можливі наслідки?