Гройс каже, що інтернет перетворює світ, де панувала інституційна свобода, на світ, де панує свобода суверенна, індивідуальна.

Свобода, яка не передбачає аргументування і обґрунтування своєї точки зору, яка є проявом віри, якій не потрібне логічне виправдання. Така свобода, котра дозволяє нам на персональну релігійну віру і не дозволяє будь-кому ставити під сумнів таку віру, тому що вона належить до обширу інтимного, приватного. Нам не потрібен ширший загал, аби таку віру прийняти. Точніше, ширший загал не має права заперечити таку віру. На відміну від свободи в науці. Тут кожен має право на свою теорію, але її необхідно довести. Не доводячи власну думку ми позбуваємося права очікувати від інших її прийняття. Тим часом віру обґрунтовувати не треба. Наукові інститути - академії, університети, лабораторії, журнали - обумовлюють наше право на наукове твердження. Вони, на основі наших аргументів, дають нам це право чи його заперечують. Ми не можемо сказати: "моя теорія вірна, бо я в неї вірю". Ми повинні скласти іспит перед певними соціальними інститутами - тими, які "відповідають" за науку. Мусимо дати докази.

Але інтернет дозволяє нам цілком поринути в сферу, яка визначається правилами, дійсними для суверенної свободи релігії. Кожен з нас може створити свій блог, не обґрунтовуючи своє право з нього промовляти. Тільки тому, що така є його суверенна свобода.

І це полегшує й ускладнює наші діла. Це вимагає значно вищого рівню самодисципліни й самоаналізу. За умови, що наші наміри - добрі, а думки - світлі.

КрАМ - очевидний вияв суверенної свободи. Але, з усією певністю, усвідомлений вияв. Розуміючи, як легко можна декларувати веб-сайт художнім журналом, а себе самих - мистецькими критиками, пам'ятаємо й відповідальність, яка супроводжує таку декларацію. Мистецький журнал - це інституція, яка зобов’язує, бо ж старі добрі інститути все ще живі, попри бурхливий розвиток інтернету. Щоб бути журналом треба довести своє право на це перед іншими журналами, тобто, в професійному середовищі, в межах інституційної свободи. Ніхто не може заперечити наше право бути журналом, якщо ми готові обґрунтувати це право – своїми діями, баченням, соціальною роллю.

Але ми не хочемо доводити діями. Одразу й наперед усвідомлюємо, що не доведемо, бо не присутні, як сказали б Мамардашвілі і П’ятигорський, у відповідній структурі свідомості. Ми, засновники КрАМ, воліємо залишитися в царині суверенної свободи, яка не вимагає виправдань. Тому називаємося клубом, а не журналом.

І ось тут з’являється інтрига. КрАМ діє як клуб за форматом, звільняючись від меж інституційної свободи, але його мета – критика актуального мистецтва. Тобто, публічна діяльність в рамках все ж таки не суверенної, а інституційної свободи. Бо навіть будучи приватним клубом, КрАМ прагне професійної діяльності, що відповідає науковому обширу, згадуваному Гройсом. А значить, КрАМ має обґрунтовувати, пояснювати і утверджувати свої аргументи в межах інститутів сучасного мистецтва – отих, власне, журналів, академій, критиків. Отже, залишаючись суверенно вільним за своїм типом, формою існування, КрАМ вільний інституційно за суттю своїх висловлювань.

КрАМ – це фрілансер і має оцінюватися як такий. Трикстер між світами індивідуальної безумовної волі й віри та колективної дисципліни й вивіреності. Він має риси обох світів, і – вільний від інституційної журнальної безсторонності у своїй структурі й діях – мусить демонструвати обґрунтованість висловлювань своїх членів. І тим то й відрізняється від блогу, де таке обґрунтування не обов’язкове. КрАМ – це вільний стрілок, який сам вибирає для себе норми поведінки (не мусить регулярно оновлюватися, не мусить реагувати на новини, його члени можуть публікувати матеріали на ту саму тему хоч роками), але не вільний у виборі стандартів своїх висловлювань. Стріляти він мусить влучно.