Прочитала, власне, текст Анатолія Ульянова про ЦСМ:
http://www.proza.com.ua/events/proschane_kitov.shtml

Загалом, погоджуюся з низкою тез, але між рядками вичиталося дещо, про що не можна мовчати :)

У тексті "роками героїчного життя" ЦСМ вказано 1995-2004. Тобто, часи дуже благополучного (1993-1999), стерпного (1999-2001) і дуже слабкого (2001-2005) фінансового забезпечення діяльності Центру. Але з 2005 року ЦСМ діяв у неможливих, сказати б "нелюдських" фінансових умовах. Випускаємо з уваги, що автор тексту, вочевидь, не знав, що ЦСМ почав діяти з 1993, але до 1995 ішлося про запуск проекту, а не стабільну програму (налагодження контактів із середовищем, пошук приміщення, ремонт, адаптація і т.п.).

З 1995 по 2005 роки у ЦСМ принаймні раз на півроку відбувався великий, спектакулярний проект. Я добре знаю програму Центру з 1998 по 2005, оскільки в ці роки працювала в ЦСМ і брала безпосередню участь у підготовці всіх виставок. У 1999 відбулася виставка Джозефа Кошута й Іллі Кабакова (для цього ми переконували Кабакових, що Україна - не СССР, на території якого Кабаков відмовлявся виставлятися; до речі, Емілія Кабакова написала тоді записку до ЦСМ, в якій дякувала Каті Стукаловій за чудовий текст про Іллю Кабакова), у 2000 - Енді Воргола (15 тис. відвідувачів і 20 публікацій у пресі - тодішній рекорд), у 2001 - Бенд "Українське" (серед відвідувачів був президент Кучма, на ті часи нечувана річ) і т.д.

З 2005 спектакулярних проектів поменшало. Зате ЦСМ став ключовим ресурсним центром для зв"язку українського мистецького середовища із міжнародним мистецьким середовищем. Як сказала мені хорватська кураторка майбутньої Маніфеста протягом нашої 3-хвилинної бесіди: "Зникнення ЦСМ з культурної мапи - це трагедія".

ЦСМ як ресурсний центр з 2005 по 2008 - цілковита персональна заслуга теперішнього директора Юлія Ваганової, яка працювала в надзвичайних умовах, практично одна, всі ці роки, щоб зберегти оте "вікно комунікації" з зовнішнім світом. Так само Юлія намагалася робити максимум невеликих освітніх проектів, які дають доступ до знань потенційним художникам і кураторам, що зрештою і дозволяє їм стати художниками і кураторами. Це була не-спектакулярна праця, це не виставка чудового Куннелліса, але це та праця, яка дозволяє робити виставки Куннелліса. І мені видається, що Анатолій Ульянов, орієнтуючись виключно на спектакль (саме це я прочитала між рядками), не добачив винятково важливої і, тепер на жаль, унікальної компоненти роботи Центру - забезпечення доступу до інформації, можливо, важливішої за прекрасні самі по собі спектакулярні проекти.

Резюмуючи, я б назвала "героїчними часами" всі роки роботи Центру - 1993-2008 роки.